<< Главная страница

ВIЛЬНИЙ ВIРШ ПОЕТА



Категории Микола Вiнграновський ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Верлiбр прихопив i нашу поезiю, як грип. Та грип приходить i вiдходить, а тут роками, десятилiттями, з дня у день, методично i вперто верлiбр пiдминає пiд себе все, що не по ньому. Лише дуже i дуже небагатьом нашим поетам, i то лиш де-не-де, в окремих якихось виняткових випадках, вдається видобути щось живе iз цього механiчного вiршописання. Якби зiбрати всi нашi верлiбри i, познiмавши прiзвища авторiв, вистроïти ïх в один ряд, то що б вийшло? А вийшло ось би що: всi цi вiршi не лише на одне лице, неповторне за своєю примiтивнiстю i одноклiтиннiстю, а й за своєю нудотнiстю, безхарактернiстю, зрiвнялiвкою дають сто очок наперед навiть вiршам, якi на поезiю i не претендують. Менi здається, що верлiбром пишуть тi, хто не вмiє писати, кому писати взагалi протипоказано. Женучи погоннi метри слiв, залякуючи редакторiв i читачiв сумнiвною образнiстю i претензiєю на оригiнальнiсть, ця масова культура верлiбристiв жалюгiдна у своïй основi: вона не чує слова. А слово, як i люди, як i все на свiтi, шукає собi пари, тобто — спiвзвучностi, тобто — гармонiï... Цей безкiнечний верлiбровий вал iде вiд поетичного безсилля i бiдностi. Ми не втомлюємося говорити про свiт поета, про поетичний свiт, про свiтобачення, свiтотлумачення, свiтосприймання i так далi... Та поетовi, щоб писати про свiт, треба його насамперед мати. Здавалося б, що за дурниця — поет без свiту? А от i не дурниця. Бо — як нема? Нема — i все! Нема! Свiт поета починається з таланту. А як нема?! Тодi скажiть, що робити? Як бути? (А руки чешуться, а самолюбство свербить!..) Якi варiанти? А варiанти є. I ïх у лiтературi, на жаль,— безлiч. Тут i кон'юнктура, i гра пiд народ, в народнiсть, i не зобов'язуючi нi до чого клятви до рiдноï землi, до рiдноï матусi, бабусi, прокляття вiйнi i вiйнам взагалi. I от, чiтко карбуючи крок, з непереможним видом i непогрiшнiстю в очах в лiтературу входить пристосуванство: чемне чи нахабне, сумирне чи войовниче... I все це часто називається у нас свiтобаченням, свiтосприйманням. Я нiколи не писав би про верлiбр, про цей немов пiдрядник з мов iноземних, якби не вiршi Василя Голобородька... Тут починається те, чого ти давно чекав, на що сподiвався, ревниво ловив себе на думцi: а що як не буде, а що як не народиться, а що як не вийде?.. I тут раптом: з кожного вiрша на тебе спокiйно дивиться поет. Стоïть i дивиться. А з-за його плеча, зiпершись пiдборiддям на його плече, виглядає його свiт. I все. Бiльш нiчого. Свiт, поет i його слово... Хоча й написане тим самим верлiбром!.. Та тут уже справа не в цьому: хореєм чи ямбом, амфiбрахiєм чи анапестом... У справжнiй, не позиченiй, не пiдробленiй поезiï розмiрiв не помiчаєш: передi мною, перед нами не розмiр, а поезiя. Вiршi. Вони у Голобородька такi: чим довше i уважнiше вчитуєшся у них (а це хочеться), iдеш за ними, довiряєшся ïм, тим сильнiше, ненав'язливо i гiпнотизуюче тебе охоплює свiт, з якого не хочеться виходити i його покидати: що це? хто? як? Всi тi ж вiдомi тобi слова, i кольори, i звороти, та ж сама, давно вiдома, знайома тобi перебiрливiсть чи, навпаки, статичнiсть iнтонацiй — виростають i творять звучання нове, небуденне, могутнє i свiже... А я кажу — верлiбр... От тобi й верлiбр!.. У Голобородька верлiбр лише зверху. Насправдi ж — це органiчна йому, його природна поетична стихiя, висловлена в такий спосiб. З кожним i в кожному вiршi Василя Голобородька iде чи лежить, пливе чи летить та дорогоцiнна образна потужнiсть, i щем, i мiра, i вишуканiсть, i дисциплiна слова — словом, все те, що ми звемо поезiєю iстинною, суть i дорога якоï — сам автор, поет i його час. А справжнiй поет — вiн завжди iде вiд свого народу. Його духовна адреса — його народ. Що не вiрш у Василя Голобородька — це не розбалакування на тему, не пускання поетичного соку з того чи iншого довiльного приводу, а — духовне дiйство. Дiйство чи то кольорiв, чи то настрою, чи то сюжету. Кожен його вiрш — це драма, яка протiкає, вiдбувається на наших очах. Якесь навдивовижу м'яке, довiрливе i чисте письмо. Що у нього є ще?.. В його вiршах присутнiй i той другий план, та недомовленiсть, та таємниця, без яких мистецтво не iснує взагалi, а поезiя зокрема. I ще: за кожним твором вiдчувається сам автор — натура спостережливоï, несуєтноï, доброï i вимогливоï до себе людини, яка бере в руки перо лише тодi, коли воно само береться. Через те, мабуть, про кого i про що не були б у нього вiршi, вони пiдсвiтленi чесним спiвпереживанням, тремким ставленням автора до того, про що вiн зважується написати. Василь Голобородько — в порi своєï поетичноï сили. Вiн поет, для нашоï поезiï необхiдний i надiйний як у своєму словi, так i в своïй любовi.
ВIЛЬНИЙ ВIРШ ПОЕТА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация